Концерн «І.Г. Фарбеніндустрі АГ» (1925–1945)

Вже з 1905 року між компаніями «Байєр», «БАСФ» і «Агфа» існували спільні інтереси. Щоб відновити доступ до важливих експортних ринків, у 1915-1916 роках ці та декілька інших німецьких компаній, що працювали у галузі смолистих барвників, об’єднались з ініціативи Карла Дуйсберга для захисту своїх інтересів.

Стабілізація світової економіки в середині 1920-х років показала, що німецька промисловість з виробництва барвників не зможе відновити свої позиції на світовому ринку. Щоб зберегти свою конкурентоспроможність і отримати можливість виходу на нові ринки, об’єднані за інтересами компанії прийняли рішення про злиття в 1925 році. «Байєр» передав свої активи «І.Г. Фарбеніндустрі АГ» (далі – «І.Г.») і був викреслений з торгового реєстру як окрема компанія. Однак традиції «Байєр» було збережено в діяльності концерну «І.Г.» на Нижньому Рейні, який складався з виробничих дільниці у Леверкузені, Дормагені і Ельберфельді, а також в Юрдінгені. В Леверкузені також розмістилась штаб-квартира підрозділу збуту медикаментів «І.Г.», а байєрівській хрест використовувався як торгова марка всієї фармацевтичної продукції «І.Г.». 

Серед виробничих потужностей концерну «І.Г.» Леверкузен став ключовою дільницею з виробництва основних хімічних і проміжних продуктів, а також найбільшою фабрикою з виробництва барвників. В цей період основними об’єктами досліджень були синтез резини і сучасна хімія полімерів. На початку 1930-х років тут був розроблений бутадієн-нітрильний каучук (пербунан), а в 1937 році Отто Байєр (1902–1982) винайшов поліуретан. На заводі у Вуппераль-Ельберфельді тривали успішні дослідження з розробки ліків проти малярії. Герхард Домагк (1895–1964) у співпраці з Фріцем Мітчем (1896–1958) і Джозефом Кларером (1898–1953) відкрив терапевтичну дію сульфаніламідів. Це стало проривом у хіміотерапії інфекційних захворювань, за що Домагк у 1939 році отримав Нобелевську премію. 

Після відновлення стабільності у 1926-1928 роках, Велика Депресія таки сягнула консорціуму на Нижньому Рейні. Значно знизились обсяги виробництва і рівень зайнятості. У 1929 році на заводах у Ельберфельді і Леверкузені загалом працювало 12 450 осіб. До липня 1932 року ця цифра зменшилась до 9 800, тобто, рівень зайнятості впав на 20%. Лише пізніше, у 1930-х роках, чисельність працівників знов почала зростати. 

У 1936 році нацистський уряд розпочав планомірну підготовку до війни. Після розв’язання Другої світової війни у 1939 році потужності консорціуму на Нижньому Рейні, разом з деякими іншими промисловими об’єктами Німеччини, були визнані «життєво важливими для ведення війни». Вимоги до виробництва постійно зростали, однак водночас до армії забирали все більше працівників підприємств. 

Для заводу в Леверкузені війна скінчилась 14 квітня 1945 року з приходом американських військ. Оскільки Леверкузен знаходився в зоні, зайнятій військами Великобританії, британська військова адміністрація невдовзі отримала повний контроль над усіма заводами Нижнього Рейну.